• На русском
  • Українською
Франко Іван Якович

Франко Іван Якович

27.08.1856—27.05.1916

Видатний представник української літератури XIX-XX століть, письменник, поет, белетрист, вчений, публіцист і діяч революційного соціалістичного руху на заході України.

Биография

Фото

Біографія

Іван Якович Франко — головний із сучасних представників української літератури, белетрист, поет, вчений, публіцист і керівник демократичної партії малоросів Австрії. Народився в 1856 році у галицькому селі Нагуєвичах, в сім’ї селянина-коваля. Перші роки свого дитинства він у своїх оповіданнях («Малий Мирон» тощо) зображує найсвітлішими фарбами.

Батько Франка помер раніше, ніж син закінчив дрогобицьку базиліанську «нормальну» школу; але вітчим Франка, теж селянин, турбувався про продовження його освіти. Незабаром померла і мати Франка, так що на літо він приїжджав в чужу сім’ю — і все ж перебування в ній здавалося хлопчикові раєм порівняно зі школою, де грубі і неосвічені вчителі, поблажая дітям багатіїв, нелюдяно катували дітей небагатих батьків (див. автобіографічні розповіді: «Чистописання», «Олівець» та ін). За визнанням Франка, ненависть до утиску однієї людини іншим він виніс з нормальної школи. Як тут, так потім в гімназії, Франко йшов першим учнем. Влітку гімназист пас худобу і допомагав в польових роботах. Віршовані переклади з Біблії, античних і західноєвропейських письменників, якими він тоді займався, він писав народною малоросійською мовою.

Поступивши в 1875 році до Львівського університету, Франко приєднався до студентської партії так званої москвофільської, яка тоді була в Галичині ще сильна. Ця уявно-російська партія живить, під ім’ям любові до Росії, виключно любов до її реакційних і темних елементів, абсолютно не знає російської літератури і, в своєму презирстві до малоросійських селян, пише так званим «язичієм», тобто потворним жаргоном, що представляє хаотичну суміш російської тредьяковщіни із польськими та малороськими словами. На такому язичії Франко став поміщати в органі студентів-москвофілів «Друг» свої вірші і довгий фантастичний роман «Детрiі і Добощукі», в стилі Гофмана. Під впливом листів київського професора М. П. Драгоманова, молодь, що групувалася навколо «Друга», познайомилася з російською літературою епохи великих реформ і взагалі з російськими письменниками, і прониклася демократичними ідеалами, після чого і знаряддям своєї літературної мови обрала мову свого галицького демосу — малоросійську. Таким чином малоросійська література отримала в свої ряди, разом з багатьма іншими талановитими працівниками, і Франка. Розлючені масової втратою молоді, старі москвофіли, особливо редактор вкрай ретроградського «Слова» В. Площанський, звернулися до австрійської поліції з доносами на редакцію «Друга». Члени її в 1877 році були всі арештовані, і Франко провів 9 місяців у в’язниці, в одній кімнаті з крадіями і бродягами, в жахливих гігієнічних умовах.

Після його виходу з в’язниці від нього, як від небезпечної людини, відвернулося все галицьке обскурантне суспільство — не тільки москвофіли, але й так звані народовці, тобто українофільські націоналісти старшого покоління, з буржуазними або уніатсько-клерикальними переконаннями. Франко мав залишити і університет (він закінчив університетський курс років 15 тому, коли готувався до професорської кафедри). Як це перебування у в’язниці, так і вторинне ув’язнення у 1880 році, і ще одне, і в1889 році близько познайомили Франка з різноманітними типами покидьків суспільства і трудівників -бідняків, доведених нуждою і експлуатацією до в’язниці, і доставили йому ряд тем для белетристичних творів, які друкувалися переважно в редагованих ним журналах драгомановського напряму («Дзвiн», «Молот», «Громадський Друг» 1878, «Сьвiт» 1880 сл., «Народ» з 90-х років тощо). Вони-то й склали головну славу Франка і негайно почали переводитися на інші мови. З їх числа виділяються: цикл розповідей з побуту пролетарів-робітників і багатіїв-підприємців на нафтових копальнях в Бориславі; пройняті гуманним ставленням до людської гідності повісті з життя злодіїв і колишніх людей (особливий успіх мала повість «На днi» = «На дні суспільства», 1880); чужді релігійного і національного антагонізму розповіді і повісті з побуту євреїв (краще за всіх — роман «Boa Constrictor» = «Кулак», 1884; «До свiтла!», 1889, перекладену на російську мову кілька разів, віршовані поеми з життя євреїв, що шукають правди). В’язницею ж навіяні і цикли ліричних творів, з яких одні, глибші й талановиті, але менш популярні, повні ідеалістичного смутку на широкі загальнолюдські мотиви, а інші, що зробилися надзвичайно популярними, енергійно і ефектно закликають суспільство боротися проти суспільної (класової і економічної) неправди. Франко проявив талант і в області об’єктивного історичного роману: його «Захар Беркут» (1883, з часів татарської навали XIII століття) отримав премію навіть на конкурсі національно-буржуазного журналу «Зоря», який не побачив у ньому «натуралізму Зола» (псевдокласики і схоластики — галичани завжди виставляли проти Франка цей докір). На Україні цей роман привернув серйозну увагу читачів до його автора, настільки несхожого на заскорузлу більшість галичан, і поклав початок більш близького спілкування Франка з українцями Росії.

За «натуралістичними» і «радикальними» творами Франка галичани теж не могли не визнати блискучого таланту, не дивлячись на те, що ці твори містили в собі виклик всьому інертному, неосвіченому буржуазно-клерикальному галицькому суспільству; величезна начитаність, літературна освіченість і обізнаність Франка в питаннях політико-суспільних і політико-економічних служили для народу спонуканням шукати співпраці Франка в їх органах.

Потроху між Франком і народовцями встановилися мирні відносини, і в 1885 році він був запрошений ними навіть в головні редактори їх літературно-наукового органу «Зоря». Два роки Франко вів «Зорю» дуже успішно, привернув в її співробітники всіх найталановитіших письменників з України російської, а з мирне своє ставлення до уніатського духовенства висловив прекрасною своєю поемою «Панськi жарти», в якій ідеалізував образ старого сільського священика. Тим не менше в 1887 році найбільш завзяті клерикали і буржуа наполягли на відстороненні Франка від редакції. Іншим народовцям не подобалася також надмірна любов Франка до російських письменників (Франко і особисто перекладав дуже багато з російської мови, і багато видавав), в якій малоросійському шовінізму чуялась москалефільство. Вищу симпатію Франко знайшов зате у малоросів України, де його збірка віршів: «З вершин i низин» багатьма переписувалась і завчалася на пам’ять, а збірка оповідань з життя робочого люду «В потi чола» (1890), привезений до Києва в кількості декількох сот екземплярів, був нарозхват розкуплений. Дещо він почав поміщати у «Київській Старині», під псевдонімом «Мирон», та й в Галичині народовці мимоволі продовжували шукати його співпраці і надрукували, наприклад, його антііезуітскую повість «Міссiя» («Ватра», 1887). Її продовження, «Чума» («Зоря», 1889; 3-е вид. — «Вік», Київ, 1902), повинно було примирити народовців з Франком, так як герой повісті — надзвичайно симпатичний священик-уніат. Участь Франка в націоналістичному журналі «Правда» теж віщувало світ; але що відбулося в 1890 р. угоду галицьких народовців з польською шляхтою, єзуїтами і австрійським урядом змусило Франка, Павлика і всіх прогресивних малоросів Галичини відокремитися в абсолютно особливу партію.

За угодою 1890 року (це так звана «нова ера») українська мова набувала в Австрії дуже важливі переваги в суспільному житті і школі, до університету включно, але зате на малоросійську інтелігенцію покладалося зобов’язання жертвувати інтересам селян, підтримувати унію з Римом і пригнічувати руссофільство. Партія суворих демократів, організована Франком та Павликом для противаги «новій ері», прийняла назву «Русько-Украiнська радикальна партія»; її орган «Народ» (1890 — 95), в якому Франко писав дуже багато публіцистичних статей, існував до смерті Драгоманова ( він присилав статті з Софії, де був тоді професором). Тепер замість «Народу» ця партія має у своєму розпорядженні інші газети і журнали. «Народ» проповідував беззавітну відданість інтересам селянства, а корисним засобом для підняття селянського добробуту вважав введення громадського землеволодіння і артілей. Ідеали німецького соціалізму представлялися «Народу» нерідко чимось казарменим, «ніби аракчеєвські військові поселення» (слова Драгоманова), марксистська теорія сприяння пролетарізірованню мас — нелюдської. Франко кінчив тим, що став популяризувати (у «Жіттi i Словi») англійське фабіанство. У релігійному відношенні «Народ» був затятим ворогом унії і вимагав свободи совісті. У національному відношенні «Народ» так само міцно тримався малоросійської мови, як і «новоерісти», і вважав вживання його обов’язковим для малоросійської інтелігенції, але виводив таку необхідність з мотивів чисто демократичних і проголошував боротьбу проти шовінізму і руссоїдства. У полеміці «Народу» проти узконаціоналістичної «Правди» найбільш їдкі статті належали Франку. Виданий ним том політичних віршів («Нiмеччіна», «Ослячi вибори» і т. п.) ще більш дратував націоналістів.

Посилена публіцистична діяльність і керівництво радикальною партією велися Франком зовсім безкоштовно. Засоби до життя доводилося добувати старанною платною роботою в газетах польських. Тому в перші два роки видання «Народу», майже припинилася белетристична творчість Франка і наукові його заняття. Часу, вільного від публіцистики і політики, вистачало Франку хіба що на короткі ліричні вірші (у 1893 р. видається збірка «Зiв’яле листя» — ніжно-меланхолійного любовного змісту, з девізом для читача: Sei ein Mann und folge mir nicht).

Близько 1893 року Франко раптом віддається переважно науковим заняттям, знову записується до Львівського університету, де намічається професором Огоновським в наступники по кафедрі давньоруської та малоросійської словесності, потім закінчує історико-філологічну освіту у Віденському університеті на семінаріях у академіка Ягича, видає (1894) обширне дослідження про Івана Вишенського і докторську дисертацію: «Варлаам і Йоссаф», видає (з 1894 р.) літературно-історико-фольклорний журнал «Життя i Слово», друкує староросійські рукописи і т. д. У 1895 році, після вдалої вступної лекції Франка у Львівському університеті, професорський сенат обрав його на кафедру малоросійської і староруської літератури, і Франко міг радіти, що нарешті у нього є можливість скинути з себе «ярмо панщини» (так він називав обов’язкову роботу в польських газетах заради шматка хліба для себе і сім’ї) і присвятити себе цілком рідній науці і літературі. Проте галицький намісник граф Казимир Бадені не допустив до затвердження в професурі людини, «який три рази сидів у в’язниці».

Важкий песимістичний настрій Франка виразився в його збірці віршів «Мiй Iзмарагд» (1898). В одному з віршів поет заявив, що він не в силах любити свою інертну, неенергійну націю, а просто буде їй вірний, як дворова собака, яка вірна своєму панові, хоча його не любить. Зіпсованість польсько-шляхетського суспільства Франко змалював в романах «Основи суспiльності», «Для домашнього вогнища» 1898) та ін. Такі твори, як «Основи суспiльності», витлумачувалися польськими ворогами Франка в сенсі засудження не тільки польського дворянства, але і всього польського народу. Більше за все Франко поплатився за своє дослідження про Міцкевича, з нагоди його ювілею: «Der Dichter des Verraths» (у віденському журналі «Zeit»). Загальне обурення польського суспільства закрило для нього доступ в польські газети і журнали, навіть найбільш неупередженого відтінку. Джерелом коштів для існування залишалася робота в журналах німецьких, чеських, російських («Киевская старина», «Північний Кур’єр»), але цього випадкового заробітку було недостатньо, і поету один час загрожувала сліпота від темної квартири і голодна смерть з сім’єю.

Якраз до цього часу «Вчене товариство імені Шевченка у Львові» отримало, під головуванням професора Грушевського, прогресивний характер і зробило кілька серій наукових і літературних видань. Робота в цих виданнях почала оплачуватися і в число головних працівників було притягнуто Франка. З 1898 року він працює редактором «Літературно-Наукового Вiстніка», кращого малоросійського журналу, видаваного суспільством імені Шевченка. Тут друкується велика частина його белетристичних, поетичних, критичних та історико-літературних творів. Його роман «Перехреснi стежки» (1900) зображує тернисте життя чесного громадського діяча-русина в Галичині, енергія якого повинна в значній мірі витрачатися на боротьбу з дрібними чварами і вторгненням політичних ворогів в його особисте життя. Ліричним спогадом про пережите сумне минуле є збірка віршів: «Iз днiв журби» (1900). Вчені твори Франка з історії, літератури, археології, етнографії і т. п. видаються в «Записках» вченого товариства імені Шевченка і — монографіями — в численних «Працях» секції суспільства, в одній з яких Франко є головою. Неповний перелік одних тільки заголовків написаних Франком, складений М.Павликом, утворив об’ємисту книгу (Львів, 1898). 25-річний літературний ювілей Франка урочисто відсвяткований у 1899 році малоросами всіх партій і країн.

Кращі малоросійські письменники Росії і Австрії без відмінності напрямів присвятили Франку збірку: «Привiт» (1898). Деякі твори Франка перекладені на німецьку, польську, чеську і — переважно останнім часом — російську мови.

.:Друзi:.

 
Okaerinasai Constructors, 2007-2013