• На русском
  • Українською
Гончар Олесь Терентійович

Гончар Олесь Терентійович

03.04.1918—14.07.1995

Український письменник, літературний критик, громадський діяч, перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978)

Біографія

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в слободі Сухій на Полтавщині. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломовки (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Хлопчик знав матір лише за фотографією та бабусиними розповідями. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця.

У 1934 році вступив до Харківського технікуму журналістики, працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослідженнями, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. У вересні 1938 року здійснив свою найзаповітнішу мрію — вступив на філологічний факультет Харківського державного університету.

До речі, одночасно з Гончаром тут навчався талановитий письменник Григорій Тютюнник. Олесь Гончар з усім запалом душі пгіринув і бурхливе студентське життя: оволодів всіма багатствами рідної та світової літератури, захопився вивченням мов, написав цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджував поему І.Франка «Мойсей».

Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.). Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. У 1936 році, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий письменник гаряче мріяв потрапити в гущу воєнних подій. Цьому бажанню тоді не судилося здійснитися, але через п’ять років він разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Напередодні війни захопився добором матеріалів для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду . В цей період пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове Поле», надруковану в квітневому номері журналу «Молодий більшовик» за 1941 рік. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

У бібліотечному читальному залі й застала молодого письменника звістка про війну. У червні 1941 року О. Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом студентський батальйон відправили на фронт, де в районі Білої Церкви точилися жорстокі бої. Потім — запеклі бої на берегах Росі, бої за Київ... Скільки там полягло вірних друзів-студбатівціві Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Г. Шевченка. У цьому творі письменник показав головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, справжніми людьми.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів».

Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та іншиі фронтових поезій Гончаря духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги батальйонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські гори й голубий Дунай до золотої Праги.

Цей важкий шлях проліг через смерть друзів, через кров і люту ненависть до ворога. Але пройдений він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки і три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати. Бо щоб створити «Прапороносців», треба було виносити їх в «окопних університетах».

Безумовно, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя на папір лягали віршовані рядки про рідний край:

.. .я напишу — У країні!
Сонцю її і степам... 

Молодий літератор писав про фронтові дороги («Ніч у Карпатах», «В гори», «Трансільванський марш»), про вірних бойових побратимів (вірші "Танкіст","Брати«, «Рицарі»). Ці вірші, які підкоряють своєю простотою, щирістю й правдивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій полосі. В них уже окреслюються виразні контури майбутніх «Прапороносців»:

Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано, — все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе! 

Вірші привернули увагу командування і Олесеві було запропоновано перейти в редакцію дивізійної газети. Але він вважав, при всій повазі й любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми бойовими томами до кінця, до останнього пострілу війни, поки не дійшов і а ними до Праги.

Після повернення з фронту Олесь Гончар приїздить до Харкова. Але у Харкові не залишився. Поїхав у Дніпропетровськ, де в передмісті до війни жив його батько, а в самому місті працювала старша сестра, яка й запросила брата до себе.

Гончар продовжує навчання в Дніпропетровському університеті, хоча ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання у 1946 році його залишили в університеті асистентом кафедри історії української літератури.

А до цього ще — вперта творча праця безсонними ночами, при ствітлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки: все побачене, почуте, пережите. Перший повоєнний твір — новела «Модри Камень», надрукований 1946 року.

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. У цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці», сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.

У 1959-1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки сьменників України, у 1959-1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

У всіх своїх творах прозаїк порушував одвічні теми людського буття, у центрі повістей і романів Гончара — проста і чесна людина-працівник, що виступає проти духовного браконьєрства, кар’єризму, ислужництва.

Творчій доробок письменника складають романи «Прапороносці» (1946-1948), «Таврія» (1952), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1979), «Берег любові» (1976), Твоя зоря" (1980) та інші, повісті, оповідання, літературно-критичні статті.

З 1973 року Олесь Гончар — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. Наприкінці 40-х і на початку 50-х ків він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжне підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей; важливим моральним аспектам їхніх стосунків, а роман-дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) —- історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на питаннях життя і смерті людини, на проблемах її незнищенності. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових творах, що з’явилися протягом 60-70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі його було піддано вульгаризаторській критиці, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Під час перебування у Дніпропетровську, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був зруйнований собор, який у Дніпропетровську пов’язують з образом собора у романі Гончара.

Цей собор стояв недалеко від того місця, де жили батьки письменника. У 90-х роках собор було відбудовано.

У 1972 році письменник завершив роботу над повістю «Бригантина» , у 1976 році вийшов друком роман «Берег любові», у 1980 — роман «Твоя зоря».

Олесь Гончар звертається й до літературно-критичної творчості. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Кожний письменник своєю літературно-писемною практикою визначає, яким він бачить розвиток літературної мови. Гончар як громадянин і як публіцист чітко окреслює свою позицію щодо статусу української мови в державі і дає читачеві естетичний ідеал літературної мови.

Так, у новелі «Соняшники» О. Гончар створює цілий ряд поетичних новоутворень на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах. В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прозі.

1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав О. Гончара «всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер Олесь Терентійович Гончар 14 липня 1995 року.

.:Друзi:.

 
Okaerinasai Constructors, 2007-2013