• На русском
  • Українською
Шевченко Тарас Григорович

Шевченко Тарас Григорович

25.02(09.03).1814—26.02(10.03).1861

Видатний український поет.

Біографія

Тарас Григорович Шевченко (25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, — 26 лютого (10 березня) 1861, Петербург), український поет, художник, мислитель, революційний демократ. Народився в сім’ї кріпосного селянина. Рано осиротів, був пастухом, наймитом у попа, з 14 років «козачком» у свого поміщика П. В. Енгельгардта. Грамоті навчався у сільського дяка. З 1829 року жив з поміщиком у Вільнюсі, а з його переїздом до Петербурга (початок 1831 року) був відданий (у 1833 році) у навчання до «різних живописних справ цехового майстра» Ширяєва. Навесні 1838 року Шевченко був викуплений з кріпацької неволі. Перші з дійшовших до нас творів Шевченка — балада «Причинна», вірші «Думка» («Тече вода в синє море»), «На вічну пам’ять Котляревському» і поема «Катерина» — датуються 1837-1838 роками.

У 1840 році вийшла збірка поетичних творів Шевченка «Кобзар», де були вперше опубліковані вірші «Думи мої», «Перебендя», «Думка» («Нащо менi чорнi брови ...»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», балада «Тополя», поеми «Катерина» і «Тарасова ніч». Рання творчість Шевченка, підсумки якої були підведені появою «Кобзаря», розвивалася в руслі романтизму. У баладах і поемах реальність тісно сплітається з фантастикою народних легенд і переказів; в основі сюжетів лежить нещасна, трагічно приречена любов. Проте вже в ранніх творах Шевченка помітна потужна струмінь реалізму: його героїні сповнені непідробно правдивого почуття, за їх стражданнями бачаться конкретні життєві обставини. «Катерина», наприклад, — цілком реалістична поема про гірку долю, розпачі і самогубство простої селянської дівчини, обдуреної офіцером і кинутої ним з дитиною на руках. З плином часу тема любові і жіночої долі набуває в творчості Шевченка все більшу історичну визначеність. Виправдовується і освячується нещадна помста гнобителям за зганьблену людську гідність (поеми «Слепая» (1842), «Марина» (1848), «Княжна» (1847)).

Той же рух до реалізму і в історичній темі. Від ранніх творів «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), пройнятих романтикою стародавніх переказів, поет все ближче підходить до теми національно-визвольної боротьби. У найбільшої з його історичних поем «Гайдамаки» (1841) зображені події великого народного повстання 1768 року, відомого під назвою «Коліївщина», проти шляхетського польського гніту. Ця поетична епопея історично правдива і при тому вся звернена до сучасності: спогадами про славу предків Шевченко прагнув закликати пригнічений український народ до революційної боротьби за своє визволення.

У травні 1843 року Шевченко поїхав на Україну; повернувся до Петербурга в лютому 1844 року; навесні 1845 знову відправився на Україну, маючи намір оселитися в Києві. Враження від поїздок по Київській, Полтавській, Чернігівській і Волинській губерніях (в якості художника Київської археографічної комісії), особливо від важкого положення закріпаченого селянства, помітно посилили революційні прагнення Шевченка. Під час поїздок він писав антикріпосницькі вірші, заносячи їх до альбому («Три роки»), читав їх знайомим, давав переписувати. У 1846 році Шевченко вступив в таємне Кирило-Мефодіївське товариство, де обіймав найбільш ліві позиції; в квітні 1847 року за доносом провокатора був арештований і потім відданий в солдати до Орської фортеці (в Оренбурзьку губернії, а в 1850 році — в Новопетровське укріплення на півострові Мангишлак, нині місто Форт-Шевченко) за те, що, як сказано у вироку, «складав вірші малоросійською мовою, найобурливішого змісту». Стверджуючи вирок про заслання і «найсуворішому спостереженні, щоб від нього, ні в якому разі, не могло виходити обурливих творів», Микола I додав від себе: «під найсуворіший нагляд з забороною писати й малювати».

Вірші та поеми «Сон» (1844), «Кавказ» (1845), за які царизм переслідував поета, знаменували новий етап у розвитку української політичної лірики і сатири. У них Шевченко піднявся на новий щабель історичного і політичної свідомості. Тут він гнівно затаврував самодержавство, закликав народи до загальнолюдського братерства, прославляв боротьбу народів Росії проти колоніального гноблення. Обидва твори знаменували новий крок у розвитку реалізму Шевченка, в розвитку його революційно-демократичних поглядів. З цими та подальшими його творами 1840-50-х років українська поезія повноправно увійшла до кола розвинених європейських літератур і надала в 19 столітті великий вплив на поезію слов’янських народів. Визначну роль у цьому зіграли вірш «Заповіт» («Як умру, то поховайте ...», 1845), що містив відкриті заклики до повалення царизму і кріпосництва і провіщає народам прекрасне майбутнє, і поема «Єретик» («Іван Гус») (1845), спрямована проти церковного мракобісся і політичної реакції, пройнята ідеєю дружби народів.

На засланні Шевченко пробув з червня 1847 по серпень 1857 року і був звільнений після смерті Миколи I. Заслання не вбило талант Шевченка і не зломило його волю і революційні переконання. Вірші та поеми «невольничої музи» (так називав поет свої твори, створені на засланні й старанно приховувані при обшуках і арешти) відзначені зростанням революційних настроїв: у циклі віршів «Царі» (1848) з новою силою звучить обвинувальний вирок коронованим тиранам і заклик до розправи з ними. У циклі «В казематі» (1847) поет вилив гарячу, загострену посиланням любов до України та її закріпаченого народу, а в інших віршах — почуття братерської любові до всіх пригноблених народів (наприклад, до казахів у вірші «Сокира був за дверима у господа бога ...», 1848).

У роки заслання були написані реалістичні повісті російською мовою: «Княгиня» (1853), «Музикант» (1854-1855), «Нещасний», «Капитанша», «Близнюки» (усі — 1855), «Художник» (1856) ; раніше були написані повісті «Наймичка» (1844) і «Варнак» (1845); після заслання — «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» (1856-1858); всі вони пройняті антикріпосницькими настроями. У центрі повістей «Варнак», «Музикант», «Художник», «Прогулянка ...» - особа кріпосного інтелігента, у долі якого багато автобіографічних рис. В поглядах героя на мистецтво звучить голос автора — переконаного прихильника реалізму, близького теорії та практиці «натуральної школи» в російській літературі.

Повернення Шевченка із заслання було довгим і важким. По дорозі, у Новгороді, він був затриманий, йому заборонили в’їзд в обидві столиці. Однак друзі добилися для нього дозволу жити в Петербурзі, куди він прибув навесні 1858 року. Тут він зблизився з колом авторів «Сучасника» і близько зійшовся з Чернишевським, М. О. Добролюбовим, Некрасовим, М. Л. Михайловим, братами Курочкіним та ін. У його сатирі зазвучали ще більш різкі й гнівні ноти. «Третє відділення» знову встановило за поетом суворий нагляд. Влітку 1859 року, коли Шевченко поїхав на Україну, його заарештували поблизу села Прохорівка, а після арешту зобов’язали залишити Україну і повернутися до Петербурга.

У 1860 році з’явилося нове (найбільш повне з трьох прижиттєвих) видання «Кобзаря» (однак поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», вірш «Заповіт» і подібні до них твори не могли увійти до нього). Добролюбов відгукнувся на «Кобзар» рецензією у «Сучаснику», назвавши Шевченка «... поетом зовсім народним ...». Ряд віршів, що не увійшли через цензурні умови в «Кобзар», друзі поета опублікували в 1859 році в Лейпцигу.

Твори 1857-1861 років — вершина поезії Шевченка, тепер ще більш багатою і різноманітною за темами (суспільно-політичним, філософським), настроям, палітрі фарб у віршах про природу, глибокої мудрості роздумів про поезію (триптих «Доля», «Муза», «Слава», 1858, і ін), по ритміці і високої культури виразних засобів і майстерності художньої образності. До найбільших досягнень цього періоду відносяться поеми «Неофіти», «Юродивий» (обидві — 1857), «Марія» (1859) і лірика 1850-х — початку 1860-х років. В «Неофітах» Шевченко прославляв революціонерів, декабристів (в алегоричних образах перших християн); в образі Нерона легко вгадується Микола I, в Патриції — поміщики та вельможі. Наслідування псалмів і біблійними мотивами («Наслідування 11 псалму», «Осії, глава XIV», поема «Марія») теж використані Шевченка для вираження революційно-демократичних ідей. У шедеврах його лірики «О, люди, бідні, сліпі ...», «І Архімед і Галілей», «Ніде ні в чому відради немає», «Хоча лежачого не б’ють» (усі — 1860) революційні заклики супроводжуються упевненістю, що «буде кара! царям, пануючим на землі». У цих та інших віршах (особливо «Світе ясний! Світе ясний !...») Шевченка прозрівав майбутнє в світлі соціалістичних ідеалів.

Поетика Шевченка, близька до народної традиції, еволюціонувала (не пориваючи з нею) до все більшої і неповторною оригінальності. Ритміко-інтонаційна структура поезії Шевченка спирається на український народний вірш, але їй властива багатюща різноманітність форм і варіантів, ритміки і строфіки силабічного (12-11 — і 14 — складного) і сіллаботоніческого віршування (наприклад, 28 видів строфіки тільки у віршах, написаних чотиристопним ямбом). Шевченко вніс в українську поезію небачене багатство тим, радикально розширив її культурні й інтелектуальні горизонти, включивши в неї історичні та сучасні мотиви з життя багатьох європейських народів, ідеї і образи європейських літератур.

Багато творів Шевченка покладено на музику М. В. Лисенка та іншими українськими (К. Г. Стеценка, Я. С. Степовий, С. Ф. Людкевич та ін) і російськими (Мусоргський, Чайковський, Рахманінов) композиторами. Вірші «Думи мої, думи мої», «Заповіт», початок балади «Причинна» («Реве та стогне Днiпр широкий») стали народними піснями; «Заповіт» увійшли до кола революційних пісень.

Смерть Шевченка була сприйнята як велика втрата для літератури і визвольного руху. На його похороні були присутні багато літературні та громадські діячі, серед них Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Достоєвський, Лєсков і ін. Н. А. Некрасов написав вірш «На смерть Шевченка». Герцен вмістив у «Колоколі» проникливий некролог.

Шевченко відомий також як художник. У 1838-1845 роках він навчався в петербурзькій АХ у Брюллова. Реалістична спрямованість його творчості проявилася в ранніх роботах («Катерина», 1842, Київський музей Т. Г. Шевченка, серія офортів «Мальовнича Україна», вид. 1844) і досягла гострої викривальної сили в серіях акварелей і малюнків, створених на засланні (серія «Притча про блудного сина», «Покарання шпіцрутенами» — туш, бістро, 1856-1857, та ін.) Після повернення із заслання Шевченко багато працював як гравер, вбачаючи в гравюрі засіб розповсюдження мистецтва в народі (в 1860 році отримав звання академіка по гравіруванню на міді). Створив ряд глибоких, психологічних портретів («Автопортрет», 1840-1841, Київський музей Т. Г. Шевченка), емоційних пейзажів України та Казахстану.

Шевченко — основоположник нової української літератури, зачинатель критичного реалізму і революційно-демократичного напряму в українській літературі та живопису. З його творчістю пов’язані кращі традиції української літератури. Твори Шевченка перекладені на багато мов світу. За радянських часів шевченкознавство виділилося в спеціальну галузь літературної науки. Музеї Шевченка існують в Києві, Каневі (де похований Шевченко), селі Шевченка, селі Моринці, Ленінграді, Орську і інших містах і селах. Його ім’я носять Інститут літератури АН УРСР та Київський університет; в республіці заснована премія ім. Шевченко. У травні 1861 року труна з прахом Шевченка було перевезено на Україну і, відповідно до заповіту поета, похований на Чернечій горі над Дніпром, біля Канева.

.:Друзi:.

 
Okaerinasai Constructors, 2007-2013